— „Ні, ні!“ твердив Хмара. „Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви… я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить… А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете іі до мене, я велю запалить іі.“
— „Крий Боже! на що палить… Ну, коли так — возьміть за іі гроші.“
— „Не возьму.“
— „Так як же се воно буде?“
— „Помиримось як не будь.“
На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.
— „Добрий день!“ сказав він, уклонившись.
— „Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?“ спитала Жучиха.
— „Де?“
— „Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича.“
— „Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі.“
— „Хто?! я!… не знаю своєі межі?“
— „А вже ж не знаєте: я іі знаю 20 літ; а ви іі знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху… От-як… Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились.“
— „Нехай и так,“ сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.
Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:
— „Еге!… то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас.“
— „Ну добре, добре, йди вже до свого діла,“ сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.
Через кілька хвилин Хмара знов сказав: „Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!“
— „Кажіть, яка?“
— „Ви знаєте, що нас межують?“
— „Як не знать! восьме літо межують, аж обридло.“
— „Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки.“
— „Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я
