здоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: „крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать.“
— „Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу,“ одповів Хмара.
— „Навряд, непохоже: небо чисте.“ Після де-якоі розмови Хмара сказав: „Я до вас, Олено Василівно, по ділу.“
— „Кажіть, по якому?“ спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.
— „Та воно не що й діло, а так якось… Усе коіть ваш Павло Миронович.“
— „Щож там таке?“
— „Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли.“
— „Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема…“
„По моёму,“ вмішався Жук, „так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі.“
— „Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!“
— „Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився.“
— „Дарма! дарма!“ заговорив Хмара, дивлячись у низ. „Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки… цур ій!“
Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.
— „Не можна так говорить,“ сказала Жучиха, „що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір.“
— „Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!“
— „Яка-ж тут обида! ваше добро… нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились.“
— „Ні! ні! ні за що!. як се можна!“ говорив Хмара. „Нехай лучше та осока згниє.“
— „На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере.“
