щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові ёго засів цілий рій думок; що думки ті не аби-які, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.
То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зібравшись іхать до дому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторіі, де слухав лекциі, він сів на рундуці и дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієі-ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, и про те, як простувать на тім пути…
Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.
„Що,“ спитав ёго Жук, „зовсім?“
— „Зовсім,“ одповів Джур.
„Поідеш?“
— „Поіду.“
„Коли ж?“
— „Днів через десять.“
„Овва!… довго ждать!… я думав сёгодні.“
— „Не можна… чого не робив — Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годі.“
„Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъіду до дядини, а через десять днів вернусь за тобою… Ходім!“
З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові и сказав: „прощай! спаси-Біг тобі!…“
Студенти пішли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.
— „Чого ти, Семене! такий хмурий?“ спитав Джур. „Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині… Ти-ж узяв кандитата… чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки…“
„Еге!… вольний козак!..“ одмовив якось нехотя Жук… „вольний… тим то я замислився, що вольний!… вольний, та не знаю, що діяти…“
— „Се-б то як?“
„Так! ти тілько подумай: що перед нами… ціле море житя… а як ёго переплисти?“
