|
1871. Ѳ. В—р—л. |
Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.
— „Отсе ми идемо наче в процессиі,“ сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.
— „Бачте, яка у нас на хуторі простота,“ заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. „Городянка б так не зробила,“ додала вона, вказуючи на Рисю.
— „Тепер и по городах починається простота,“ одповів Джур.
— „Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини.“
— „Воно й краще так… зостаріться ще поспіє,“ сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама
