— „Чом же сієі аксіоми не засвоіли собі женщини?“ спитав Джур.
„Гм! чому не засвоіли… Сидячи з звязаними ногами не побіжиш! Сидячи у духовній тюрмі — відкіль би вони освітились промінєм розвою и науки…“
— „Отже,“ перебила Рися, „люде теперечки мізкують, щоб випустить нас из тюрми, а пан Джур каже, що не треба…“
— „Я сего не кажу: я кажу, що ще рано заводить університет, бо нікому буде у ёму вчиться…“
— „Рано хиба через те, що нікому буде вчить,“ сказав Жук.
— „Як нікому? хиба у Києві, у Харкові, у Одессі нема профессорів?“ спитав з дивовижею Джур.
„Як нема! єсть! але з тієі профессури, може, чи знайдеш и двох таких, котрі годились би профессоровати у женскому університеті. Наша профессура — се стара каліч, напоєна таким духом, котрий своєю вонею вбиває молоді орґанізми. Нове вино — треба лить в нові судини… В університеті молодіж повинна не тілько освічаться наукою, але й розвиваться духом… Головнійша підвалина університетскоі освіти дух… А ти скажи мені, Антоне! поправді: яким духом напоєні наші профессори? духом користи, еґоізму, бюрократизму…“
— „Не всі-ж, єсть між ними люде и з инчим духом,“ одповів Джур.
„Один або два, — се не богато: а останні — загалом еґоісти, котрі давно кинули науку, давно ведуть своє профессорске діло аби як, формально, а головна річ — котра заложена на акциях, обліґациях, на легкій наживі без праці… Ну, коли таким духом наповать и освічать женщину в університеті, так лучше нехай вона буде не освічена…“
Усі отсі речи Соня слухала з другоі хати и не вмішувалась в спір. Останні слова Семена підвели и іі, и вона вийшовши у ту кімнату, де спорились, спитала Жука:
— „Ну, Сеню! скажи-ж, чи не на одно ви обидва бєте: п. Джур говорить, що заводить женскі університети рано через те, що нікому в іх учиться; а ти кажеш, що рано іх заводити через те, що нікому в іх учить! виходить и по твоёму й по ёго одно: університетів не треба…“
„Не нетреба, — а рано! то не все одно,“ сказав Жук.
— „Коли університет для нашоі освіти діло добре, так и не
