— „Ні!“ одповіла Рися, засоромилась и швидче пішла у другу хату.
До самого обіда Рися не приходила в салю. За обідом вона більш мовчала, за те більш ніж перш вслухувалась в кожне слово Джура…
Смерклось! усі вийшли в сад: з-за густоі липовоі алеі випливав на небу місяць. Вечер був тихий, срібний, молодий! зорі наче всміхались, так як всміхається закохана дівчина до свого судженого.
„Тиха украинска ночь!
Прозрачно небо, звѣзды блищуть,“
став декламовать Джур з Пушкина.
„Еге! вже й лікар ударився в поезию!.. Мабуть отакий вечер як сегодні добере й реалістів,“ шутковав Жук.
— „Хиба у реалістів вже й серця нема, хиба для реалістів поезия terra incognita, чи що?“ спитав Джур.
„Яко живі орґанізми — реалісти не можуть не мати серця, серця — фізичного, серця — просто як того шматка мяса, без котрого чоловік не живе; але серця для поезиі реалісти у себе не признають, и саму поезию вважають як щось не то що зайве, а навіть як щось шкодливе для народнёго розвою.“
— „Се хто тобі сказав?“ спитав Джур трохи з серцем.
„Та все ж, таки, реалісти й сказали,“ одповів Жук.
— „Може, але я сего не говорив и не скажу; бо навіть и з фізіолоґічного боку — поезия єсть вираз чувства, а чувство — вираз серця, ergo поезия єсть вираз живого чоловічого орґана. Не признавать поезиі — значить не признавать духовного житя серця…“
„Гм!“ всміхнувся Жук — „признавать… Я знаю, що ви „признаєте“ поезию, але чи вважаєте ви з неі яку користь?“
— „Реалісти, котрі не вважають з поезиі ні якоі користи, мусять бути людьми неосвіченими світом историі…“
Жук знов сказав: „гм!..“ и помовчавши трохи спитав Джура: „Чи признаєте ж ви, реалісти, користь з поезиі у наш час?“
— „Я признаю,“ одповів Джур, „але не таку користь, яку поезия мала колись давнійше; бо…“
„Наш вік — вік грошей, вік еґоізму,“ перебив ёго Жук.
— „Годі вам спориться,“ сказала Соня; „справді вечер дуже чудовний. Ну-мо лучше гуртом співать, сама пісня якось проситься з душі“ — и не діждавшись одповіди, Соня завела:
