„Се не гуртова,“ перебив ій Жук, „а нуте разом:
И чотири срібні голоси покотились в срібнім повітрі… Скінчавши пісню, Рися сказала:
— „Як не хороше на дворі, а мене така хіть взяла співать самій, що я піду в салю; тілько прошу вас, панове: не ходіть ніхто в салю; я хочу буть сама; чуєте?“
Рися війшла в салю, сіла до роялі и заспівала „пісню невольниці.“ Останні пункти пісні:
„Лети моє слово, далеко на небо.
Далеко, далеко, щоб люде не чули“
Рися проспівала так виразно, з такою щирістю, з таким виразом серця, що наче справді слова іі летіли „далеко, далеко — на небо“, до Бога, щоб там зістаться на вік, щоб відтіль не вертаться, щоб там вмерти.
Джур війшов в салю, взяв руку Рисі, стиснув іі и промовив:
— „Спаси-Біг! такоі пісні; такоі співи я ще не чув, ніколи не чув.“
— „Справді?“ спитала тихо Рися.
— „Вірте, що правду кажу.“
— „Хочете, ще заспіваю?“
— „Ні, не співайте… боюсь… часом другоі вже так не заспіваєте… Мені жалко стане першоі, жалко буде першого впливу… Ні, не треба! не співайте!“
— „Не буду…“ одповіла Рися и вийшла на ґанок, а за нею и Джур. Соня сиділа облокотившись на перило. Рися підійшла до неі, нахилилась, обвила іі шию обома руками, міцно стиснула и ще міцнійш стала іі ціловать и в чоло, и в щоки и в вічи.
— „Що се з тобою, Рисю?“ спитала Соня.
— „Нічого, нічого, так!.. так!.. Така ти мені в отсю хвилину хороша, прехороша, така приятна, що усе б тебе ціловала и не переставала…“
— „А голова не болить вже у тебе?“
— „Ні, не болить!“ и Рися знов обняла и ціловала Соню.
„Та буде вже тобі! бач, як розціловалась… а мене хочби раз який чмокнула,“ озвався Семен.
— „Ти не такий хороший, як вона; ти вчора мене розсердив, ну та дарма! — прощаю… мир!..“ Рися поціловала кілька раз брата.
А Джур сидів мовчки и дивився на небо…
