Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
— „Ви до Батурина, паничі?“ спитав погонич.
„Ні,“ одповів Жук, „не до Батурина, а в Жуківку… Знаєш дорогу?“
— „Як не знать! учора там був… якогось лікаря возив.“
„На що лікаря?“ сполохнувся Жук.
— „Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою.“
„А в Жуківці?“
— „Там нічого не чути… Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?“ допитувався погонич.
— „Хто в гості, а хто до дому,“ одповів Джур.
— „Так ви може Жученки?“
— „Один Жученко, а другий — ні!“
— „Еге! бачте, а я й не знав… ніо!“ Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.
„Ото де церква,“ сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо.“
Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.
(Дальше буде.)
