Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека. —
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
„Ану хлопче! торкай пристяжних,“ заговорив Жук до погонича… „Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!… от — от — недалеко. То й пече-ж!… Господи!“
— „Добре таки пече,“ сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
„Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!… приідемо до дому - мій могорич.“
— „Дякую! я не вживаю.“
„Чого не вживаєш?“
— „Горілки.“
„Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!
— „Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!“ крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
— „Ти-б іх пугою свиснув!“ сказав Джур.
— „Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! — Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!“ гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
„Хто держить станцию?“ спитав у погонича Жук.
— „Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають… Ніо!“ И пуга знов простяглась по коням.
„Чи дома то моя матуся?“ заговорив Жук.
— „Певно, що дома,“ одповів Джур; „час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?“
