з Рисею. Джур став гніваться и косо дивиться на Маслюковского. Рися не знала, що заподіять и як одвязаться від прапорщика. Але стара Жучиха виручила іі, покликавши до себе… Через кілька хвилин на садовім ґанку стояв великий стіл покритий тонким білим настільником, котрий блищав наче сніг ясного морозного дня. — На столі поставили величенну куфу з варенухою, а на другім кінци стола самовар. Рися сіла наливать чай, а Олена Василівна примостилась біля куфи. Семен, яко господар, зазивав гостей до столу: „а нуте панове! хто до чаю, хто до варенухи!“ говорив він. Усі мужчини, кромі Оскерки, вдались до варенухи. Пан-отець и Сопун усілись близше до Жучихи, а Джур присів на тім кінци, де стояв самовар.
— „Гарний отсе напиток!“ говорив пан-отець, беручи з рук Жучихи другу чашку варенухи, „та жалко, що він виводиться у нас.“
— „Не всюди виводиться,“ одповів Сопун. „Хто не вдарається в чуженицю, той пє не шампанске, а варенуху.“ Оскерко посунувся близше до Сопуна.
— „Тепер навіть виводяться й люде такі, котрі вміють варить варенуху,“ озвався пан-отець.
— „У мене був деньщик, так от варив варенуху!.. такоі варенухи я більш нігде не пив…“ говорив, наче з просоня, Сопун. А Оскерко знов посунувся до ёго.
— „Чи чули, панове, новину?“ озвався Хмара: „у нас є новий сусід.“
— „Хто? хто такий?“ запитало разом кілька голосів.
— „Віренко!“
— „Се той, що купив недалеко од вас хутор Сумний-Кут?“ спитав пан-отець.
— „Еге! він самий.”
„Який се Віренко?” спитав Жук. „Як ёго звуть? я знав одного Віренка, чи не той се?”
— „Віренко Олексій!.. Той, що колись у нас у Конотопі писарчуковав у суді, а тепер — бач, тисячу десятин землі купив…“ одповів Хмара.
„Так Олексій Віренко!.. се він и є!..“ заговорив радісно Жук. „Я ёго знаю давно… Як же він живе?“
— „Хто ёго зна', як він живе…“ одповів Хмара. „Живе якимсь вовком, ні в кого не бував, ні до себе нікого не зове: живе, наче ведмідь у берлозі…“
Давно він приіхав у Сумний-Кут?“ спитав Жук.
