— „Давненько! зараз після великодних свят,“ одповів Хмара.
„Жалко, дуже жалко, що я й досі не знав про се, а то я б давно поіхав до ёго…“ сказав Жук.
— „Чого ви до ёго поідете?“ запитав Хмара.
„Так! зазнаёмиться! Віренко чоловік відомий, чоловік освічений, ёго й література знає…“
— „Я не радив би вам іздить до ёго.“
„Чому“? спитав Жук Хмару.
— „Тому, що ви чоловік молодий, а Віренко, знаєте, був на засланю; на ёго, знаєте, як всі дивляться…“
Жук подивився на Хмару тим поглядом, яким дивляться на того, кому не хочуть виректи ту глибоку зневагу, котроі він достоін, и сказав: „спаси-Біг вам за раду, але для мене вона не потрібна, бо в чім, в чім — а в знаёмости я й сам вмію одрізнить чорне від білого.“
И повернувшись спиною до Хмари, Жук сказав Джурови: „Антоне! хочеш вареноі? Давай за здоровлє того, хто любить кого.“
— „Давай!“
„Давай по другій — на погибель тому, хто завидує кому.“
— „Давай!“
Бесіда йшла весело, варенуха розвеселила усіх. В вечорі хто сів у карти грать, хто просто розмовляв, а молодіж вдарилась до танців.
— „Вам весело?“ спитала Рися Джура, танцюючи з ним польку.
— „Бачте — я танцюю,“ одповів Джур.
— „Але се не значить, що вам весело!.. Я питаю: чи весело вам в душі?“
— „Дивлячися на вас, хиба можно скучати?“
— „Знов таки се не одповідь; вашу річ я взяла б за комплимент, але й сама знаю, що, коли мені весело, то и другим я не дам скучать…“
— „Отже й помиляєтесь! На сей раз вам весело, а мені — ні.“
— „Чого?“
— „Того… як би вам сказать… та приміром: чого скучно парібкови, котрого завтра поведуть у привод, під станок…“
— „Щось чудно… я и не зрозумію сего… здається, вас не ведуть у привод?“ шутковала Рися.
— „Ні, не ведуть… але ви забули, що через тиждень мені
