Страсть знов забунтовалась у серці Джура: він забув, що тут сидить Жучиха, й обнявши Рисю, став іі ціловать…
— „Рисю,“ говорив він — „для мене ти дорожша усего на світі, святійш Бога, яснійш сонця!.. коли я розлюблю тебе, коли я!… нехай мене…“
— „Годі! годі!“ перебила ёго Жучиха, „так клястись гріх великий, на все воля божа. Ви лучше скажіть нам: куди ви од нас поідете, и коли навернетесь до нас?“
— „Поіду од вас прямо в Н., відтіль може за кордон… але запевно нічого не знаю… одно добре знаю, що на весні буду у вас; а до того часу прошу вас, не забороніть мені писати до вас… сподіваюсь, що не забороните и Рисі одповідать мені?“
— „Чом же! пишіть до нас, ми з великою подякою одповідати мемо вам. Одначе, моі голубята, час и спать.“
Не спалось тієі ночи ні Рисі, ні Джуру, ні Олені Василівні!.. Олена Василівна, попрощавшись з Рисею и з Джуром, засвітила перед образом Пречистоі лампадку, впала на вколішки, и довго-довго молилась без слів, молилась серцем, душою… молилась тією молитвою, якою моляться ніжні матери, вимолюючи у Бога щастя своім дітям…
А Рися прийшовши у свою спальню, виложила перед Сонею, як кажуть, усю свою душу, и усе говорила з нею про Джура, аж поки не стало займаться на світ.
Джур, перекинувшись де-чим з Семеном, ліг спать; але навіть до самого світу и очей не зводив. Образ Рисі так и стояв перед ним! Джур кілька раз вставав, світив свічку, запалював папироса, курив, знов гасив свічку и знов лягав спать и знов не йшов до ёго сон, а тілько наче з-за стіни випливала, мов лебедь по воді, Рися и плила, плила… а він все дивився на неі… все любовався нею…
Другого дня після сніданя Джур поіхав з Жуківки. Семен провів ёго до першоі стациі.
— „Не забувай же мене!“ говорив Джур прощаючись з Жуком.
„Пиши до нас!“ говорив Жук.
Товариші обнялись, поціловались и розъіхались.
(Дальше буде.)
