собі, куди вам треба… Я вам не одмовляю… підождіть років зо два: коли за сей час не забудете Рисі, коли кохати мете іі, а вона вас, тогді — благослови вас Господи й під вінець“ — Жучиха піднесла хустку до очей а Джур схилив голову й замислився: обоє мовчали.
— „Воля ваша и божа,“ заговорив згодя Джур… „нехай и так!“ и став ціловать руки Жучихи.
— „Я вирекла своє слово… але не подумайте, що я приневолювати му свою дитину! Оборони мене од сего Господи!.. я даю дітям волю… не мені жить а ім; одначе думаю, що й Рися буде однієі гадки зо мною… Я звелю позвать іі и спитаємо у неі.“
Прийшла Рися; лице іі було бліде, а очи блищали; несміливо вона підійшла до матери, наче в чому провиноватилась… и несміливим, тихим голосом спитала:
— „На що мене звали, матусю?”
Жучиха ніжно глянула на дочку, ласкава усмішка мигнула на іі губах и вона спокійно з ласкою сказала:
— „Рисю! пан Джур сватає тебе! як ти про се думаєш?“
Рися впала на груди до матери, обняла свою неню и крізь слёзи одповіла: „Матусю! я люблю ёго!… але про сватанє я не мислила ще....”
— „Чого-ж ти плачеш? годі! годі! перестань, доню!.. заспокойся, помисли и скажи!..” Рися не одводила свого лиця од неньчиних грудей и не випускала з своіх рук материноі шиі. А стара Жучиха гладила іі по голові и ніжно ціловала… Так діялось може хвилин з десять; далі Джур озвався: „Скажіть же Орино Йвановна ваше слово.”
— „Мені здається,“ промовила тихо Рися, „рано ще мені заміж.”
Джур зітхнув.
— „И я так мислю,“ сказала Жучиха.
— „Одначе-ж скажіть,“ допитувався Джур, „чи підете за мене, чи ні?”
— „Піду, та не тепер… підождемо трохи… підождемо, покіль мине мені 18 літ.”
Джур став ходить мовчки по хаті.
— „А ви за сей час не розлюбите мене? не сподобаєте другого?” спитав Рисю Джур.
— „Ні! ні! я зарікаюсь за себе, Антоне Миколаєвич! покіль жива я, однаково любити му вас… от вам Бог и моя мати нехай будуть свідками мого слова, що серце моє не привернеться ніколи ні до кого, кроме вас.”
