— „Дякую вам за добре слово!.. Поідете — не осудіть нас… може чи й доведеться вже бачитись…”
— „От — добра хвилина звернуть на своє діло,“ подумав Джур и сказав:
— „Се од вас залежить, Олено Василівно!”
— „Як од мене?” спитала Жучиха и стала пильнійш придивляться до чулка, котрий плела.
— „Так! коли ви захочете — я вернусь до вас… а не захочете…”
— „Я вас не розумію,“ сказала Жучиха и пучки іі стали швидче перебирать прутки.
— „Е, скажу од разу просто,“ подумав Джур и, вставши, промовив:
„Олено Василівно! я люблю вашу дочку Рисю!.. вона любить мене… благословіть нас…”
Жучиха положила чулок на стіл.
— „Спаси-Біг вам,“ сказала вона. „Але Рися у мене ще дитина… куди ій заміж!..”
— „Весілє можно одложить… ви тілько не одмовте мені!.. благословіть нас, нехай ми будемо заручені… зробіть нас щасливими…“ Джур припав губами до Жучишиноі руки.
— „Щастє не од людей, а од Бога,“ одповіла Жучиха. „На все Ёго свята воля!.. Коли Рисіна доля — бути вашою, так сего не минеш… Я не одмовляю вам, а на заручини тепер не згоджаюсь… Кажу вам, що Рися дитина… треба підождать…“
— „Ми будемо ждати, покіль ви скажете… тілько благословіть нас тепер!..“
— „И сего не можна!.. се все одно, заручини будуть… А на що тепер вам заручаться? Хиба незарученим не можна ждать!.. Ось послухайте мене! сідайте!“ Джур сів. Жучиха заговорила так: „И ви и Рися люде молоді… діти… Вам здається, що коли ви тепер кохаєте одно другого, так вже й на віки кохати мете… а про те й не вважаєте, що перше коханє не буває довговічним… серцю на закажеш…. Отже ні ви ні Рися не можете дать заруки за своє коханє… Ви поідете між людей, може зустрінете иншу кращу и покохаєте іі… и про Рисю скажу, що й я за неі не зарікаюсь… Кажу-ж вам: перше коханє чисте, горяче, святе, бурливе, ні в чім воно не знає перепони… але вважайте й на те, що що горить дуже, те швидко й згорить…“
— „Так як же?“ спитав Джур.
— „По моёму от-як: не треба ні яких заручин — ідьте
