— „Та воно, бачте, паничу! поздоров Боже вас!.. річ ваша гарна, та діло якесь чудне…“ одповів оден з громадян.
„Чим же воно чудне?“
— „Та тим, що у нас сего з-роду не було; привикли, бачте, ми позичать коли треба гроші, — хоч у вашого отця, як був живий… нехай над ним земля пером! хоч у вашоі матусі, пошли ій и вам Господи многі літа!…“
„А в жида хиба не позичаєте?“ спитав Жук.
— „Трапляється… беремо и в жида.“
„И виплачуєте в двоє?“ ,
— „Буває! буває и в троє…“
„Ну, бач!.. так хиба вам не краще позичать у своій кассі ніж у жида?“
— „Де то вже не краще?… краще!.. та кажу ж, щось чудне. Як ви порадите, батюшка?“ обернувся один козак до пан-отця.
— „Моя рада така, що Семен Иванович хоче вам добра! Тілько от и я не розберу: хто ж заправляти ме у нас кассою?“
„Як хто!“ одповів Жук; „и самеж товариство! Приміром: буде у нас 20 товаришів, ну й виберемо з іх чолокік пять, вони й заправляти муть…“
Стали громадяне думать між себе, стали радиться, розсуждать: один звертав увагу на те, що „де держати мемо гроші? хиба в церкві!“ другий дивовав ся тому, що виходить воно так, „наче чоловік сам у себе позичає"; а в кінець усі запитали пан-отця: чи не буде за се чого од начальства? чи не оштрафують за се? чи не скажуть: як ви сміли заводить свою кассу, коли касса єсть при волости?“ Жук заспокоював іх, кажучи, що кассу не инак заведуть, як спитавши начальство, аж самого міністра, и знов став виясняти ім, як повинна завестись касса, як и хто орудовати ме єю, яка буде користь од неі и т. д.
Громадяне вірили, що Жук не хоче обманювати іх, не хоче підвести іх під геца, але все таки якось з сумлінєм слухали ёго, стоячи більш усего на тому, що „коли б за се не було чого від начальства.“
„Коли так,“ сказав Жук, „так зробім ось як: я випишу вам отсе все на бумазі, а ви підіть з нею до посередника, або не в город, до коміссаря, та й попитайте, що вони скажуть.“
— „Хиба так!.. отак добре! так краще!“ одповіли громадяне.
Днів через три завернули до Жука Сопун и Оскерко. Слово по слову Оскерко спитав Жука:
