Жук землі не чув під собою, радіючи своій вдачі! В голові ёго виріс вже цілий плян тієі користи, яку зробить громаді позичкова касса, и які тілько мріі не навертались у ёго в думках! Жид втікав з Куликів, не маючи більш ніякого пожитку! Куличане на бариші з касси купують гуртом сіль, дёготь, товар шевский! за місто карбованця за пуд соли платять коповика!.. трохи-по-троху касса розробляється, Куличане поправляються, заводять школу; одно слово: в голові Жука виросла на місті розъєдинених Куличан невелико-численна, але міцна и зажиточна ассоцияция!..
Своіми радощами Жук поділився и з ненею и з сестрами и побіг з благовістом до Віренка.
— „Добрий почин,” говорив Віренко, „половина діла… дай Боже, щоб не задержали тілько, а швидче затвердили вашу кассу! тогді за вашим проводом, дивлячись на Куличан, може й наші Куцівці підіймуться!.. У вас кращий ґрунт: раз що козаки — народ менш загнаний, а друге й головнійше те, що вас Куличане знають з діда, з батька; я-ж для Куцівців новий чоловік, не диво, що вони мені не вірять.”
„Коли-б тілько пішла добре касса, зараз приймусь за школу,“ говорив Жук.
— „Школа школою, іі можна завести й тепер, стоіть тілько узяться добре; а от єсть важнійше діло…” одмовив Віренко.
„Яке?” сполохнувся Жук.
— „Чи не звертали ви часом уваги на наше земство? чи не примітили, у яких воно руках? хто у нас гласними? хто в управі?.. А от-от нові вибори, треба обновить земство… треба іхать вам на вибори.”
„А ви поідете?”
— „Як же! поіду! хоч мене тут й не знають, але поіду… Підсогласив вже й двох сусідів — може знаєте Булгаренка й Иваненка: обидва молоді люде, чесні й освічені.”
