„Поіду и я.“
— „Ідьте! усякий чоловік, котрий бажає добра народови и має право голоса, повинен пробиваться в земство. — Конечно на перший раз мала надія на те, щоб нам удалось вигнать з земства отих злодіів и бюрократів, що там позасідали, але будемо бороться, добре й одного свого чоловіка введемо… От, на приклад — вас… як ви про се думаєте?“
„Зовсім згоджуюсь з вами… Я рад би душею йти гласним, та певно не виберуть.“
— „Треба пробовать! Годі нам тілько пісні співать та одним Шевченком пробавляться; час взяться и за діло — час вступить на реальний ґрунт!“
„Так се-б то виходить и пісню и поезию по боку… годі! не треба… долой Шевченко!.. finita поезия!“ закидав Жук, жевріючи.
— „Ні, не finita! без пісні, без поезиі, без искуства жить не можна; але однією піснею, однією поезиєю нічого не вдієш! Пісня заохочує людей до роботи, пісня и поезия підіймають духа, енерґію, патріотизм, підіймають духовне житє. Пісня, поезия, як и музика, мали великий вплив й велику заслугу в исторіі народного розвою… Але можна співать, можна грать, та не завжді; треба спершу діло робить, думать про хліб, а наівшись вже й про пісню… Самі ви добре знаєте, що чоловік голодний и холодний не співати ме.“
„Правда ваша, але-ж и сухий реалізм — мусить довести чоловіка тілько до еґоізму.“
— „Може й так, та на щож брать край! хиба реалізм не може зжитись разом з поезиєю? хиба він шкодить ій? реалізм — оден реалізм без поезиі — зсушить чоловіка, и нема такого завзятого реаліста або матеріяліста в світі, котрий би ніколи не вдарився до поезиі! нехай він як хоче становиться на диби супротив поезиі, супротив искуства, але колись таки и в ёму пробється, прорветься така хвилина, в котру він забуде „матерію“ и з любовю послухає и пісню и музику и подивиться на Рафаелёву Мадону… Поезия повинна доливать реалізм, так як дух доливає матерію!“
Жук замислився, а Віренко бігав по хаті мов молодий паробок: очи ёго світились, лице почервоніло, видно було, що в ёму прокинувся той жар молодости, котрий водив ёго на мочари для прохолоди; та ба — не прохолодив! искра того жару тліла; тілько не завжді вже горіла поломям молодости.
— „Гляньмо хоч на Анґлію,“ заговорив знов Віренко. „Чи вже-ж в Анґліі або в Північних Державах Америки люде менше нашого прихильні до реальних боків житя? чи менше нашого там