як чим довш, тим більш він не долюблював сёго — як він говорив — „ґутаперчевого Литвина.“
Одноі неділі зібрались у Жучихи усі воєнні и Віренко з дружиною. Соня сіла грать на рояли якусь сонату Бетговена, а Оскерко присівся до неі перевертать ноти. Игра виходила якась мягка, задушевна; звуки так якось попадали в саме серце й збирались там, щоб потім вибухнуть цілою течією чувства. Семен спершу стояв и слухав музику, потім сів собі в куточку, пооддаль усіх, підперся рукою, встромив очи на Соню и так замислився, наче втопився в хвилях тих високих звуків, котрі вилітали з-під пучок Соні. Соната кінчалась бурним, гучним fortissime. В останній раз пучки вдарили по клавішам, Семен скочив з свого місця, підбіг до Соні, обняв іі за шию и, поціловавши кріпко в чоло, промовив: „3 душі тобі дякую.“
Оскерко й собі протяг руку до Соніноі руки в ознаку своєі подяки. Семенови здалось, що Оскерко стиснув руку Соні. Він глянув на Оскерка и знов мов кров ударила ёму в голову: він швидче пішов у другу хату. Не то ненависть, не то ревність почувствовав Жук в серци и увесь останній час вечера ходив якийсь сумний и дивився на Оскерка, наче на свого ворога.
„Що тобі за охота,“ говорив другого дня Жук Соні, „слухать залицянє отого ґутаперчевого Литвина.“
Соня з дивовижою глянула на Семена.
„Мене вчора велика досада взяла,“ говорив Жук далі, „як ти не заборонила ёму стиснуть твою руку… я бачив.“
Соня всміхнулась и сказала: „чи не мислиш ти, що я люблю Оскерку?“
„Сёго я не знаю!.. може й любиш… хто вас розбере…“
— „Сеню! Сеню!“ одповіла Соня таким голосом, в котрому чутно було и жаль и докір. „Не сором тобі так думать! чи вже ж би я тобі не сказала, коли-б справді кохала Оскерку!“
Семен встромив в Соню своі чорні очи и так пронизував іі своім поглядом, так пильно дивився на неі, наче судя дивиться да провинника, котрий не тілько не признається, а одно твердить: „знать — нічого не знаю.“
— „Я мислила, Сеню, що ти лучше мене знаєш… Чи вже ж може тобі не прийшло на думку, що таких, як Оскерко, я не можу любити?!.. Ні!.. не полюблю я чоловіка, котрий стоіть низше мене, на котрого мені треба дивиться з гори…“
Жук наче трохи заспокоівся, хоча ёму й самому чудно стало, як навернулось до ёго питане: „й яке мені діло — кого вона
