— „Ну, слухай — Соню…“
Жук затрусився и похилився на бік; мати піддержала ёго… він упав до неі на груди и заридав наче дитина…
„Мамо! матусю!.. я не винен в тім… я знаю, що… я таів свою любов… таів навіть від самого себе… що-ж мені діяти, коли у мене не стало сили, чи може я не зъумів задушить се чувство… вирвать з коренем з свого серця любов до — сестри… Матусю! не гнівайтесь на мене.“
— „Годі, годі синку! перестань, заспокойся! хтож тебе виноватить?.. ти ні в чім не винен… ну, полюбив, полюбив… щож — на все воля божа!.. Заспокойся! серце не камінь… ёму не вкажеш… сама знаю се добре…”
А Жук ридав и ридав…
— „Та спокойся бо, Сеню! серце моє!.. заспокойся!.. Господь з тобою! чого плакать, ти-ж нічого такого не заподіяв.“
„Нічого?!“ одповів хлипаючи син; „ще нічого!.. Матусю! я закохався — в сестру…” и він не переставав ридать гістерично…
— „Ні, Сеню! ти — та заспокойся, та послухай, що я тобі скажу… Ну, закохався… щож! Соня — Соня тобі не сестра!..”
Жука мов хто обухом вчистив по голові!.. він — наче занімів, наче скаменів… ёму здалось, що він збожевольнів, що навіть слух ёго обманює, що у ёго галюцинация.
„Що ви сказали, мамо!“
— „А те-ж, що Соня…“
„Ну-те?..“
— „Не сестра тобі!..”
„Не сестра!!“ скрикнув Жук. „Так вона не сестра!.. що се ви, мамо!.. се ви знущаєтесь з мене, чи що?“
— „Нехай мене Бог боронить, щоб я з свого сина знущалась… Ось слухай! заспокойся!.. я тобі все роскажу. Окреме мене ніхто сего не знає, що вона не сестра тобі, не дочка мені!.. хто іі родителі — один Бог знає… іі підкинено до нас.“ И Жучиха розповіла синови усю подробицю.
Семен слухав іі, впиваючись в кожне іі слово; те, що він почув від нені, так здивовало ёго, що він сам собі не вірив; боявся, чи справді він слухає своіми ушами, чи справді він слухає свою рідну неню!.. Слухаючи розповідь матери про Соню, він инколи хватав себе за голову, за уши; наче хотів завіриться, чи єсть у ёго голова, чи єсть у ёго уши, чи не позакладало іх, чи добре, чи правдиво він чує ними!…
