— „Хиба у тебе єсть про се сумлінє? хиба ти сам сего не знаєш…”
„Не знаю!.. не знаю!.. моє щастє залежить од тебе… од однієі тебе…”
— „Він не здужає,“ подумала про себе Соня. „Господи! треба-б ёго повезти в Киів” — и пильно дивилась на ёго.
„Сеню! ти, здається мені… не зовсім безпечний…”
„Думаєш: я не здужаю… що?.. ні! ні! я здоров, здоров так, як давно вже не бував… та ну бо, Соню! голубко! говори швидче: чи бажаєш мого щастя… чи хочеш стать на віки моєю… моєю дружиною?..“
Соня одступила назад, визволила своі руки з рук Жука и мимо волі осінила ёго хрестом, говорячи: „Сеню! що се ти верзеш? подумай!.. та ти справді не здужаєш… ходім в дім, та ляж, спочинь… Що се ти — ти, наче, не при собі!…“
„При собі!.. зовсім при собі!.. не дивуйся, Соню, моій речи, не хрести мене, не думай, що я з глузду з сунувся, що в мене в голові туман… я здоров! не жахайся моєі речи… я справді питаю тебе: чи хочеш стать у парі зо мною?..“
— „Сестрі з братом?.. ти…“
„Цить, цить!.. ти мені не сестра, я тобі не брат…“
У Соні ринули слёзи: остання річ Семена завірила іі, що він отуманів, збожевольнів, ій стало ёго жаль…
„Чого ти плачеш, Соню?“ допитувався Жук. — „Ти не віриш мені? думаєш, що я брешу, що верзу нісенітницю?.. Ну, ходім до матусі!.. ходім, нехай вона тебе завірить, нехай вона тобі скаже, що ти мені не сестра.“ И взявши Соню за руки, Жук бігом повів іі в дім. Соня не суперечила: ій и самій хотілось швидче добраться в дім, позвать неню, росказать ій, що Семен небезпечно занедужав, уложить ёго швидче в постіль и послать за лікарем.
Жучиха сиділа в салі. Жук підбіг до неі з Сонею и сказав:
— „Матусю! серденько! завірте Соню, що вона мені не сестра… я ій говорив, та вона не вірить…“
А Соня мокрими від сліз очами глянула ніжно-жалібним поглядом и тихенько проговорила:
— „Мамо! треба швидче послать за лікарем.“
„Бачте, бачте!“ скрикнув Жук, почувши слова Соні; „чуєте, мамо, що вона каже? вона думає, що я з ума зійшов!“
