„Де пані?“ спитав Жук.
— „А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.“
— „Сеня! Сеня!“ закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.
„Рися!“ скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі. — „Коли-ж ти приіхав?“ спитала Рися.
— „Сёгодні!… Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!..“ и Жук ще раз поціловав сестру. „А деж матуся?“ спитав він.
— „Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!…“
— „Иду, иду,“ почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
— „Скінчив?“ спитала мати.
„Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.“
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: „Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!… Як же ти, Сеню, сюди попав?“
„Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки.“
— „Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!… Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!... увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…“ И з під старих рісниць скотились у іі дві слёзи.
„Де-ж, мамо, Соня?“ питав Жук.
— „Тут, тут и Соня; десь гриби збирає.“
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
„Лишенько-ж мені!“ сказав Жук, „я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур“, додав він указуючи на Джура.
— „Спаси-Біг вам, спаси-Біг!“ говорила стара Жучиха Джурові. „Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей.“
„Де-ж отсе Соня, що іі не видко?“ допитувався Жук и на все горло гукнув: „Соню!!“
