— „Що, Марусе! чи готов полудень?“ спитала Жучиха куховарку.
— „Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.“ Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила іі и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: „Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити.“
— „Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде.. на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.“
— „А наш полудень поспів?“ спитала Рися у куховарки.
— „Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти?“ гукала куховарка.
— „Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?“ озвався за катрягою Опанас.
— „Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?“
— „Зараз буде готов… вареники ліплю.“
„З чим, Рисю, будуть вареники?“ спитав Жук.
— „З полуницями; я з Сонею назбирала.“
„Отсе добре! я дуже люблю вареники.“
— „По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!“ гукали косарі.
— „Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,“ сказала Жучиха.
— „По корячку! по коррячку!“
„Зараз, зараз!“ одгукнув Жук. „Давайте, матусю, я ім понесу.“
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б іі не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Fräulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий
