— „Якоі-ж, дядьку?“ спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.
— „Яку знаєш.“
— „Хиба я іх мало знаю!…“
— „Заводь такоі, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав.“
— „Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?“
— „Усі! усі! заводь!“
И слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: „Гей! гук! мати гук! де козаки пють!“
„Ну, синку!“ говорила того-ж вечера Семенові мати. „Як же я рада, що ти скінчив своє вченє… Тепер ти домовати меш?“
„Домовати му, матусю!“
— „Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству… Хазяйнуй, синку, а я спочину.“
„Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства… Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче… треба повчиться аґрономіі; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться.“
— „Ну, нехай же ось як буде,“ сказала мати: „до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина.. пора спочить.“
„Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться.“
— „Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!“ Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: „вам обом послали постіль у кабинеті.“
„Добре, матусю, дякую!“
Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже — наче ті праведники.
Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу… Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо…
Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.
Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю
