— „От — як гукають,“ сказав Опанас; „а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!“
— „Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!“
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
— „По чім у вас косять?“ спитав Джур.
— „Вони в мене не за гроші,“ одказада Жучиха, „а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.“
— „Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?“
— „Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.“
— „Пють,“ всміхнувся Джур, „а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.“
— „Куди вам!“ сказала Жучиха; „вони про се и думки не мають.“
„Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,“ вмішався Жук, „що у іх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно — знов горілки.“
— „Се — правду ти кажеш, синку!“
Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.
— „Нуте, хлопці! пісню!“ гукнув отаман. „А де ти — Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!“