Дні минали. Джур більш и більш здружувався з Лавровою; не було такого дня, щоб вони не бачились: то гуляли пішки, то іздили чи в фіякрі, чи по Ельбі на пароході. Про розвідуванє мінеральних вод він вже й забув. Одповідь з Жуківки не приходила и часом находили на нёго через те неспокійні гадки; але находили не на довго!.. Так в ясний літний день набіжить хмарка, поллє часом и дощ, та не на довго.... Година, друга, и знов ясно… Так и з Джуром: набіжить неспокійна думка про Жуківку, він швидче до Лавровоі, — слово по слову, трошки жартів, трошки вигадок, и на душі у нёго знов ясно, знов спокійно.
Нельговский и Ноздроватий по давнёму були вхожі до Лавровоі. Тілько стали вони примічать, що Уляна Петровна стає з ними щось ніби не та, як була до знаёмости з Джуром. Давнійша приязнь, щирість, душевне тепло якось минали, уступаючи місце индиферентизмові, холодові и витаню наче по заказу.
— „Вона витає нас,“ говорив Ноздроватий Нельговскому, „так, наче ліберальний ґубернатор витає коміссаря…“
— „Ба! хиба не бачите,“ одповідав Нельговский, „чого се так! разом двом панам не можна служити: єдиного возлюбить, другого возненавидить….“
— „Плюньмо на неі, та й годі!“
— „На що!.. нехай собі грається з лікарчиком; натішиться, тай до нас обернеться.“
Раз якось Нельговский прийшов до Лавровоі дуже стомлений. „Ох! якже ж я втомився!“ сказав він, обтираючи на своій лисині піт.
— „Що ж ви робили, що так втомились?“ спитав ёго Коцюк.
— „Був аж на трёх заводах…“
— „Учиться ходили, чи що?“ вколола ёго Лаврова.
