— „Чогож ти такий худий!.. аж перепався, и очи позападали… Чи здоров ти? у тебе ніщо не болить?“
— „Ні, не болить.“
— „А ходи до мене, Васю!“ кликнув ёго Джур.
— „Е!.. та який ж бо ти малокровний! Ось подивіться сюди, Уляна Петровна! от ви й зрозумієте, чого він худий и блідий.“ Джур підвів Васю до матери и потяг у нёго трошки в низ кожу під оком. „Бачите,“ сказав він Лавровій, „дивіться, яке бліде, крови наче нема зовсім. А уши! Господи! мов з воску, аж світяться!.. Ёго треба гоіть и добре гоіть… треба купаться, та жить в селі!“
Лаврова задумалась…
— „Знаєте, що я надумала?“ сказала вона трохи згодя Джурові.
— „Кажіть, що?“
— „Вам нічого робить у Мюнхені?“
— „Не можна сего сказати, у мене всюди робота є: тут я розвідую воду з адельгайдскоі криниці… А хиба що?“
— „Я думала, чи не взялись би ви лічить мого Васю? Виберіть місце, кудиб нам ёго повезти, и поідемо… Чого сидіти-мемо у Мюнхені?.. Що ви на се скажете?“
У Джура одповідь була готова, одначе він не зразу дав іі, а трошки подумав.
— „Гм!“ сказав він. „було б и гріхом и соромом не згодиться з вами; доглядаючи вашого сина, я й свою роботу проводити-му… Добре! поідьмо… “
— „Спаси-Біг вам!“ промовила Лаврова стискуючи кріпко Джурові руку. „Тілько я даром не хочу… положіть плату.“
— „Ну, те годі! се вже невідь що ви вигадуєте! Я й так не розплатився ще з вами… ні якоі плати не треба.“
— „Без плати не хочу.“
Джур трохи покобенився, а далі згодився и на плату… Умовились и не довго думавши переіхали в невеличке село В. на березі Рена.
(Дальше буде.)
