Лице Джурове трохи витяглось. „Чого вона від мене хоче? на що се вона бє?“ подумав Джур и одповів:
— „Здається: ні.“
— „Що здається так, те може здаватись и инак… Я хочу… чуєте: хо-о-чу, щоб ви по чистій совісти признались..! щоб сказали правду… Не відмагайтесь, не виставляйте свого „здається“, а скажіть просто.“
— „Та на що се вам?“ спитав дивуючись Джур и глянув з підлобя на Лаврову. Вираз Лавровоі показував, що вона не шуткує, що іі „хо-о-чу“ нічим не перетнеш…
— „Треба! дуже треба…“
— „Може й так обійдетесь… се у вас просто верідованє,“ шутковав Джур.
— „Помиляєтесь… я не вередую и не шуткую, а хочу знать, що ви за чоловік?“ одповіла Лаврова строгим голосом.
— „Та що се сталося з вами? хиба ви в-перше мене бачите? чи ніби ви не знаєте, що я за чоловік?“
— „То-то й ба, що не знаю! скажіть мені, на що ви мене дурили? га!“
— „Коли се?.. як?.. в чім? Бог з вами, Уляно Петровна!.. щоб я — я… дурив вас…“ торохтів Джур.
— „Ви, именно ви! ви дурили мене!“ перебила ёго Лаврова. „Коли у вас нема сміливости згадать, признаться, так я сама вам поможу: ви божились, клялись, що одну мене любите, що серце ваше вольне… Се правда? говоріть!..“
— „Се свята правда…“
Лаврова не всиділа на місци… „Ви й тепер ще брешете!.. а який лист вам прислали з Жуківки? про яку невісту до Вас пишуть?“
Джур и руки опустив… ёму ясно тепер стало, про що веде річ Лаврова. „Треба вивернуться,“ пробігло у ёго в голові. — „Коли вже так, коли на те пішло, що ви взнали чужу тайну, так я вам все скажу… тілько для того скажу, щоб вас заспокоіть, а не для того, щоб обороняться самому… Був час у моі дитинні літа, ще студентом — я закохався в одну дівчину и вона в мене, думав одружиться з нею… Але то давна річ… ще до виізду за кордон те коханє минуло; серце моє стало вольним, и коли я завіряв вас, що тілько вас одну кохаю — то завіряв и завіряю в правді.“
— „На що ж вас вважають як нареченого? чому ви не написали, що ви не жених більш для неі?“ допитувалась Лаврова.
