про Рисю, або може и вмер. Став Жук мізковать, як би довідаться про Джура. „Дай напишу,“ думав він, „лист до Бокогрія: хоч він и незнаёмий мені, але дарма! він приятель Джурові и певно знає, де Джур.“
Не довго прийшлось ждать Бокогрієвоі одповіди, та тілько вона не вдовольнила Жука. Бокогрій писав, що після листу з Дрездена Джур и до ёго не пише, хоча він послав Джурові два листи. Жук не сказав про переписку з Бокогрієм Рисі, а тілько порадився з матерю и з жінкою.
— „Ох, ох, ох!“ зітхала стара Жучиха. „Я й давно бачу, що з сего дива не буде пива, та мовчу вже!… Нехай буде, як Господь дасть.“
— „Що до мене,“ одповідав Жук, „так я раднійший, коли Рися не буде з Джуром; тілько жаль бере, дивлячись на неі… зовсім бідолашна змарніла.“
— „Треба б іі чимсь розважить.“
— „Чим же ви іі розважите, матусю?“
— „Може б поіхали ви гуртом у Киів, там все таки люде, город; а тут у нас хутор… Стара я людина, вік свій у хуторі звіковала, та й то иногді скучно буває, а то-ж то вам — молодим!.. Ось ну, Сеню! бери Соню та Рисю, та в Киів, а я на хазяйстві зостанусь.“
— „Ледве, мамо, чи поіде Рися!.. а про те треба поговорить з нею.“
— „Поговори, синку!“
Повів Семен про се річ з сестрою.
— „Чого ж ми поідемо до Києва?“ сказала Рися. „На розвагу — кажеш ти! Гм! не розважить мене Киів… коли б ще більшоі туги не нагнав… Ні, Сеню, не поіду я! ідь ти, коли хочеш, з Сонею, а я домовати-му…“
— „Що ж ти висидиш дома?“
— „Те-ж святе, що и в Києві.“
— „Ні, Рисю! не те. Там люде, освічена громада, там університет… там гніздо думок…“
— „Може се й так, не спорити-му, бо Києва зовсім не знаю; але що ж! кажу тобі, що моі думки — сам знаєш чим засновані; рада б я одкараскаться од них, одчепиться: не можу, чи не вмію… не сходить він у мене з думок… Коли б я знала, що з ним? чом не пише: я тогді б знала, що робить!.. у мене б дістало сили разом порвать, забуть усе минувше… вирвать з коренем те, що тягло до ёго.“
