Вернувшись до дому, Джур вхопив Жуків лист и стиснув ёго в руці. Кров наче з цебра хлинула до ёго в голову; в очах стемніло; він вхопився однією рукою за стіл, ноги затрусились; він швидче сів… Дивився він и округ себе и в даль и на небо, и нічого не бачив… скрізь ёму здавалось темно… Седів він якось без мисли, наче деревяний, наче прикований… Так минуло з годину. Джур очнувся: він був увесь мокрий, цівки холодного поту бігли з чола по лицю… „Один тому час!“ сказав Джур и з якоюсь ярою злістю принявся рвать Жуків лист…
— „Конець!“ сказав він кидаючи у грубу останній шматок листа. „Конець!.. Не жди, Семене, ні мене ні одповіди!.. Прощай Рисю!..“ Він зачинив дверці у грубі, передягся, умився и пішов у низ обідать до Лавровоі…
У вечері Лаврова и Джур довго–довго іздили по Рену на лодці.
Не одна гадка повернулась в голові Рисі про те, що Джур не приіхав дружковать, та навіть не прислав и одповідь на Семенів лист. Покіль справляли весілє, сякі-такі весільні забобони одводили на якийсь час Рисіні думки од Джура… А ось скінчилось весілє, житє пішло звичайною чергою, наступила осінь, заперла вона Рисю в домі и в той час, коли Семен и Соня впивались своім щастєм, серце Рисі гризла невсипуща тревога. „Де він? що з ним? чом не пише? чом не приіхав? чи живий він? чи не забув він мене?“ такі питаня клубком вились в молодій голові, и ні сама Рися, ні іі кревні не давали ій одповіди… Думає Рися, думає, чого-чого не передумає, — а все таки не заспокоіть себе: поіде вона до Віренка, поживе там день, другий, вернеться до дому и знов ходить замислена, наче не своя. Зберуться гості, Маслюковский и Оскерко почнуть увиваться коло Рисі — и залицянє іх нажене на неі ще більшу тугу.
— „Даремне ти, Рисю, тревожишся,“ стане говорить Семен; „певно, що Джурові ніколи, тим він и не іде и не пише.“
— „Говори… ніколи!…“ одмовить Рися; „наче багацько треба часу, щоб написать лист!.. Ні! не „ніколи“; а з ним щось недобре діється… може вмер!..“
— „Вже и вмер зараз… Тривай, и лист прийде и Джур воскресне з мертвих и приіде в Жуківку.“
Рися тілько зітхне на такі речи, а не заспокоіться; та навіть и Семен хоч и не говорив, а починав думать, що Джур забув
