В ту саму годину, як Рися вела з братом сю розмову, в хату війшов Віренко. Перед Віренком ніхто з Жуків ні в чім не таівся и Віренко давно знав про коханє Рисі.
— „Ех! годі Вам, Орино Йвановно, нудиться,“ говорив Віренко. „Нудьгою нічого не поможете.“
— „Що ж діяти,“ питала Рися, „коли нудьга не кидає мене?“
— „Так ви іі покиньте!“
— „Рада б душа в рай, так гріхи не пускають.“
— „Які там у вас гріхи! ви гаразд и согрішить не вмієте, “ шутковав Віренко. „Ви от — розберіть гарненько: чом Джур не іде и не пише? Або вмер, або забув, або ніколи: коли вмер — вічна ёму память! коли забув — значить память у ёго коротка, не стоіть и він ні спомину, ні жалю; а коли ніколи, ну, тривайте, колись буде вольнійш…“
— „Ви жартуєте, а мені не до жартів.“
— „Єй богу, не жартую! Вам просто скучно в Жуківці, діла у вас нема ні якого, ось возьміться за діло.“
— „За яке?“
— „Хиба мало діла! Братчик ваш завів кассу, а ви заведіть школу… Не хочете сего, вивчіться акушерству або медицині. И посудіть самі, яку велику користь ви принесете нашій околиці. Я чув нераз ваші бажаня помагать народові, от и помагайте; помагайте ёму не в городі, а в селі: наша сила в селі, та в землі… А що вам Джур! забудьте ёго!.. знаючи ваш розвій, ваш погляд, я ніколи б не радив вам стать з Джуром у парі.“
— „А що, а що, Рисю?! хиба не те саме я тобі казав?“ заторохтів Семен.
— „Постій, постій!.. чом же б ви не радили мені?“ спитала Рися у Віренка.
