— „Тревайте!“ перебив ёго Жук; „коли ваша правда, так я подам на Гужа жалобу, за те, що він зробив донос, и напишу, що довідався про се од вас.“
— „Борони Боже!“ скрикнув Хмара, підскочивши з свого місця… „Як се можна! я вам по дружбі, потайно се сказав, а ви хочете писать!.. Як се можна!.. ви мене погубите, за се мене в Сибір запроторять…“
— „От и виходить, що тут якась брехня єсть!.. Ну, та се ваше діло; а я знаю що робити, знаю, що бучу підняв не сам Гуж: без підпалу дрова не горять…“
Хмара ще раз забожився, що він не сном ні духом не причастен ні до чого, що все се Гуж скуёвдив, попрощався и поіхав.
Через пів року у Куликах поселився жандармский унтер-офицер. Рідкий день виймався такий, щоб він чого-небудь не за-мутився у двір, а часом и в дім до Жучихи: то рука заболить — прийде лікарства просить; то прийде позичить чорнило, або купить чого и т. и…
(Дальше буде.)
Марту Михайловну Перепечку я спізнав давно, літ 20 назад: я тогді був ще молодим паробком, а вона дівчиною літ 16-и. Гарна була тогді Марта Михайловна, або, як звали і тогді, Мартуня: просто козир-дівка! Зростом висока, плечі закруглені, широкі, білі наче вапно; стан стронкий, тоненький; ручки малюсенькі, кожа на іх так и одливала блідорожевим колером! коса довга, товста, чорна — як ніч!.. як заплете було стрічки, та спустить, так трохи що не до землі… чоло широке, пряме; під ним, наче дві чорні пявки гнулись брови, обвиваючи великі очи з довгими рісницями!.. Ой! що то за очи були!.. згадаєш іх, так и тепер помолодієш!.. темно-сині, наче крило у ворона, а погляд — погляду іх з-роду, з-віку я не забуду!.. мабуть, коли б вмерши я встав з гроба, то б первим ділом згадав очи Мартуні! такого по-
