Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні… Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока „Про здорового и недужного чоловіка“ и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. „Де печатана книжка Бока?“ спитав слідователь.
— „В Москві, — хиба не бачите?“ одповів Жук.
— „Гм! тут нема першого листка… може воно печаталось у Лондоні —“
— „Може,“ сказав сміючись Жук.
— „А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?“
Жук глянув на листи и сказав:
— „Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря.“
— „А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?“
— „Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу.“
— „Гм!“
Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали… переглянулись один з другим и вернули Жуку.
Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: „Знаєте,“ говорив жандарм, „наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять — повинні слухать.“
Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить „про своі сусідскі діла“.
— „Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?“ сказав Хмара, лестячись до Жука.
— „Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство…“
— „Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!“ Хмара перехрестився.... „А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж.“
— „За що?“
— „Не знаю.“
— „Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані… Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, — бо за що б Гуж доносив на мене?..“
— „У ёго вже натура така: може хотів вислужиться… отже й скріпився… так ёму й треба!..“
