Але той замок нелюдимий,
Що вже одбув чергу свою,
Сумує стінами німими,
Як сивий дід меж молодими,
Що пережив свою сімю.
И тілько тихою порою,
Як зійде місяць над горою,
Зьявляться житє и тут:
Біжать комірники, гудуть;
Старий павук, рибалка жвавий,
Плете сітки своі лукаві;
Зелених ящірок сімя
По хаті бігає та грає,
И сторожка лиха змія
З нори помалу вилізає
На довгу плиту, и на ній
То в три кільця себе звиває,
То ляже рівно и засяє
Мов тая шабля на війні,
Що з рук убитого спадає.
И дико все. Старих слідів
Нема нігде; рука віків,
Як видно, щиро іх змітала,
Й не роскаже до віку
Ні про заможнёго Гудала,
Ні про хорошую дочку.
Так Божа ж церква над горою,
Де іх кістки земля взяла,
И по сей день не полягла,
Держиться Божою рукою.
Покрай воріт іі стоять,
Мов сторожі, старі гранити
Ім голови снігами вкриті,
А груди іх, замісто лат,
В леду блискучому горять.
И коло них кругом обвали,
Мов заморожані річки,
Над кручею понадвисали
Тай передумують думки.
А заметіль на чатах ходить
И догляда старих мурів;
То пісню довгую заводить,
То викликає сторожів.
Одні хмарки легкі здалека
Не забувають тих сторін,
Линуть до церкви на поклін
И на почесне до Казбека;
А из людей — камінних плит
Ніхто слёзою не росить.
Старий Казбек, як янгол божий,
Стоіть над ними на сторожі,
И не розбудить чоловік
Іх сону мертвого по вік!
Наступив 1872 рік.
Весна. Жуківский сад мов молоком облитий: дерева в повнім цвіту во всій красі; ясне чисте сонце повагом, гордо пливе по синёму небу. На садовому ґанку в домі Жучихи лежить великий килим, на ёму двоє дітей: дівчинка и хлопя. Хто б не гля-
