нув на іх, зразу б вгадав, що то Семенові діти — обоє як вилитий батько!.. Біля дітей купа играшок, стара нянька забавляє дітвору. А в домі и в дворі Жучихи велика суєта: кучер на конюшні лаштує и запрягає коней; служанка носиться то в кухню з дому, то в дім з кухні. Стара Жучиха якась сумна, замислена вештається, клопочеться, вкладуючи и завязуючи торбинки: в одну вона кладе пиріжки, в другу — всячину, в третю жарену курку. Коні запряжені и підъіхали до рундука: слуги почали виносити з дому подушки и клунки…
— „На що ви, матусю, стілько понапікали? де ж нам з отсими торбинками возиться,“ говорить Соня.
— „Бери, доню, бери! воно не заважить; ідеш на день, бери на два.“
Вложились. Стали прощаться. По старосвітскому звичаю усі, хто був у хаті, сіли. Ніхто ні слова… Ще хвилина — піднялась стара Жучиха, а за нею и всі: стала вона перед образом, положила три земні поклони, перехрестила сина и мовчки, обнявши, стала ціловать ёго.
— „Не барись, синку!“ єле промовила стара, а слёзи так и текли з очей. „От-як на старість! самотою зістаюсь… лишаєте мене одну…“
— „Як одну — а он двоє вам унуків,“ сказала Соня. Жучиха глянула на унуків, зітхнула и ще кріпше заплакала.
То Семен віз у Киів свою жінку до лікарів. За другою дитиною Соня стала хоріть, худіть и жовтіть. Своі лікарі довго лічили, довго поіли іі латинскими приправами — нічого не помогало, а в кінець нарадили іхать у Киів.
Киівскі лікарі задержали Соню на цілий місяць. Семен зістався з нею.
Раз якось Жук зайшов у книгарню до Литова купить якусь книжку. На другім боці книгарні стояв якийсь мужчина и розмовляв з купцем, лиця ёго не видно було Жукові. Почувши голос того мужчини, Жук здрігнув и инстинктивно обернувся: перед ним стояв Джур.
— „Ба! Антоне!“ скрикнув Жук.
Джур подавсь назад и почервонів.
— „Чи справді не пізнаєш?“ питав Жук, підходячи ще близше.
— „Здається… Жук,“ промовив стиха Джур.
— „‘Здається’… не бійсь, не вклепався!.. вірно: Жук. Та хиба ж таки я так перемінився, що трудно пізнать мене?“
