— „Таки перемінився,“ одповів Джур; відступаючи до дверей. „Чи на довго в Киів?“
— „Коли випустять… я привіз недужу жінку.“
— „Ба, я й забув и не поздоровив тебе… Ти вже й жонатий — скажи, з ким?“
— „Приходи до мене, так побачиш… а то я не скажу.“
— „Добре, добре, зайду, конечно зайду; скажи, де ти задержався?“
Жук дав адресу.
— „Завтра з-ранку певно зайду до тебе; жаль, що сегодня не можна: зараз іду до вельми недужого в село, а вернусь хиба в ночи… ну, та побачимось!.. Бувай здоров!“ Джур поклонився, протяг Жукові руку и не то що вийшов, а вибіг з книгарні. Слідом за ним побіг и Жук, щоб швидко занести жінці таку несподівану новину. У себе Жук застав лікаря.
— „А вгадай, Соню, кого я бачив?“
— „Не люблю вгадувать, кажи просто, кого?“
— „Джура!“
— „Що ти!.. чи правда? де він?“
— „Тут у Києві.“
— „Давно?“
— „Не скажу, не розпитував, не було часу, Джур вельми хватався до якогось недужого в село.“
— „Хиба ви знаєте Джура?“ спитав лікар.
— „Як же, як же… ми разом вчились, були приятелями, він у нас ціле літо гостёвав… Та як поіхав за кордон, так наче в воду впав: кілька літ ні слуху ні духу… аж де стрілись… казав, завтра зайде до нас.“
— „Чудно!“ одповів лікар.
— „Що чудно?“ спитав Жук.
— „Я за певне знаю, що Джур хотів сегодня іхать зовсім з Києва.“
— „Куди?“
— „Далеко — аж у Єгипет.“
И Семен и Соня витріщили очи на лікаря.
— „Чого в Єгипет?“ спитали вони разом.
— „Гоіться… у ёго чахотка… ёму не довго жить; він зовсім спродався… и дім свій продав.“
Кожне слово лікаря більш и більш підбивало у Жуків цікавість и кидало іх у дивовижу. Вони стали розпитувать у лікаря подробицю про Джура и от-що лікар росказав ім.
