циі змогуть собі самі вибороти волю, — а лиш таку своіми силами вибороту волю вважаємо тревалим и безпечним посіданєм. Пішло инакше: европейська дипломатия, замість уможливити народам Турциі скинути с себе тяжке и огидне ярмо підданства, и на місці перегнилоі Турциі поставити живі, здорові народи, трібувала удержати неможливу Турцию и маневрувала так зручно и щасливо, аж подала Россиі можливість ба майже конечність приняти ролю єдиного опікуна турецьких християн и в тій ролі — задусити Турцию.
Чи Россия дійсно щирий опікун турецьких Славян? чи вона мала право зачинати війну с Турциєю в имя гуманності и свободи?
Нам здається цілком ясною річею, що тілько той має право виступати в обороні якоісь идеі, хто сам тую идею визнає и після неі поступає. Так и Россия, коли ій политична, религийна и национальна свобода турецьких християн так дорога, що аж за них підняла війну, повинна тиі идеі визнавати и у себе дома переводити.
Якже ж поступає Россия у себе? Не будемо тут вичисляти всіх гріхів Россиі (багато фактів з найновійшого часу наводить российська брошура „Внѣшніе и внутренніе Турки“ — о котрій при нагоді поговоримо докладнійше), поминаємо зовсім поступованє Россиі против Поляків, котрі предсі також суть славянськими братами! — а подамо лише кілька наглядних фактів с самих остатних часів, с часів, коли вже Россия готовилась „освободжати“ турецьких християн.
Вже коли Россия зачинала війну за „свободу“, в день перед виданєм манифеста, помістив „Голосъ“, найзнаменитша тепер газета российська, фелетон Евг. Маркова, написаний в дуже патриотичнім дусі (як се признають самі обожателі теперішнёі Россиі, н. пр. чеська Politik), в котрім однако з легенька указує також на право Россиян „дізнаватись у всім повноі правди и могти виконувати публичну контролю над тим, що становить услівя іх истнованя, іх будучності“. За сю статю, в котрій автор навіть не поваживсь ужити слова конституция, „Голосъ“ завішено в сам найгорячійший час на 2 місяці. Се — в имя политичноі свободи!
Нема ще року — Россия вже готовилась до війни „за свободу“ турецьких Славян — вийшов звістний указ против руського язика. Российські газети, маючі претенсию до либерализма (як Новое Время), указують на национальну нетолеранцию конституцийноі Турциі, що предсідатель турецького парляменту обявив турецький язик єдино официяльним — що и ми справедливо засудили (в Перегл. пол. у 7 н-рі) — ; але від сёго виступленя турецького президента до российсько-царського указу ще так далеко, як від неба до землі. А однак Россия виступає буцім-то в обороні — национальноі свободи турецьких Славян!
Росправи английського парляменту пригадали світови на ново поступованє Россиі насупротив Холмських униятів. Бідний нарід в 2-ій половині XIX-ого столітя насилою и муками змушено до зміни своєі віри. И така держава може мати право промовляти в имени — религийноі свободи?
Задля того ми, яко правдиві исповідники тих идей, в имени котрих буцім-то Россия роспочала війну, яко исповідники идеі людскості,
