Сторінка:Привезено зїлля з трох гір на весїлля.pdf/10

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Остап Луцький.

Коли сонце сьвітить…
 
I.

Ой не питай мене, дївчино, — не питай, —
даремно серця мого не вражай!

Моя душа барвінком розстелилась,
вишневим цьвітом рясно-густо вкрилась…

Моя душа, немов цвитучий сад
закутаний аромами принад…

Я з вірою і щирістю й любвою
обняв би нинї сьвіт весь добротою:

Сади, поля, луги — і все — —
А ти питаєш, чи люблю Тебе…

 
II.
Не гнївай ся!.. Се правда, — я не знаю

і я на те цїлком вже не цїкавий,
чи волос в тебе темний, моя люба,
— чи темнавий?…

Не гнївай ся!.. Бігме, — бо навіть сего
не міг би я сказати,
чи в тебе зелень на очах, кохана, —
— чи блавати?..

І ввік не знати му, чи ти в недїлю
на капелюсї мала цьвіт, чи перцє…
Та знаю я: сьвята душа у тебе —
— і дуже добре серце!

III.
Вже зацвили маки в ярім житї

і всьміхаєсь сонце на блакитї…

Перед нами море золотисте,
а над нами небо ясне, чисте.

Колоски здоймають ся до неба
і говорять: так вам жити треба!

1907.

6