Остап Луцький.
Ой не питай мене, дївчино, — не питай, —
даремно серця мого не вражай!
Моя душа барвінком розстелилась,
вишневим цьвітом рясно-густо вкрилась…
Моя душа, немов цвитучий сад
закутаний аромами принад…
Я з вірою і щирістю й любвою
обняв би нинї сьвіт весь добротою:
Сади, поля, луги — і все — —
А ти питаєш, чи люблю Тебе…
і я на те цїлком вже не цїкавий,
чи волос в тебе темний, моя люба,
— чи темнавий?…
Не гнївай ся!.. Бігме, — бо навіть сего
не міг би я сказати,
чи в тебе зелень на очах, кохана, —
— чи блавати?..
І ввік не знати му, чи ти в недїлю
на капелюсї мала цьвіт, чи перцє…
Та знаю я: сьвята душа у тебе —
— і дуже добре серце!
і всьміхаєсь сонце на блакитї…
Перед нами море золотисте,
а над нами небо ясне, чисте.
Колоски здоймають ся до неба
і говорять: так вам жити треба!
1907.
6
