Сторінка:Привезено зїлля з трох гір на весїлля.pdf/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


І тулю лице своє засмучене в долонї і виджу: тут стояли ми вчора разом — а тут нинї між нами пепроходимая безодня, яку викопали слова твої щирі — щиренькі. І щоб ми на сїм лїт вибрались в дорогу, вже нїколи не зійдемось разом.

 

 

А нинї ти сниш ся менї: щира, невинна, колись моя. І десь у снї підходиш до мене і сьвітять твої очи і складають ся уста, — як ген-ген, ген єще колись! Обіцюєш коханнє і ласку і вірність — до скону.

Моя люба Марієчко, — а чомуж тебе тамтой не хотїв?

Менї сьвітять уже инші зорі, мої очи летять у инші виреї, а мої думи пасуть ся вже на инших за­маєних лугах!

І чогож ти люба ще сниш ся менї! І чого мою душу ще дусиш глубоким докором?

Ти розпустила з вітром всї свої клятви, — во­дами розлили ся й мої.

***

Ой не верну вже — не верну, не верну. Вже з моєї туги як від спеки попукали стежки, вже з моїх жалїв пірвали ся доріжки, що були між нами. Мої очи шлють ся в иншу даль; — не верну, не верну, не верну.

Аж хиба ген зійдемо ся на другім боцї Лєти — і розійдемо ся знов.

14