І ти поглянеш пильним оком На окружаюче сумне; Коли роздивиш ся довкола На безбережне море зла, До лжи призвичиш ся, що згола Людий нїкчемних опрягла… То запитаєш журним криком: Завіщо-ж люд носив хрести, Смертельно вік боров ся з віком, Губили страдників кати?
Сяли зорі; підбивав ся Місяць… справдї віяв рай… Одиноким серцем рвав ся Я в далекий иньший край: Де на стратї, сестро мила, У терновому вінцї, Ти від ката опочила З правим знаменем в руцї. Ти мовляла: „Щирий Боже! Захисти та укріпи; Моє серденько неможе Все любовю окропи!“ —
