виховання, заслабне на морську хоробу, збавить нам усю втіху переїзду!»
Шкіпер не знав і слова по-англійському, але, здавалось, він зрозумів, що казала міс Лідія з того, що вона трохи надула свої гарненькі губки, і почав усяково вихваляти свого родича, кінчивши запевненням, що це людина вельми пристойна, з родини Капралів, і він аж ніяк не заважатиме панові полковнику, бо шкіпер подбає примістити його в такому кутку, звідки не знати буде його присутности».
Полковникові і міс Невіль дивно було що на Корсиці єсть фамілії, де капральство спадає від батька до сина, але що вони сліпо повірили, ніби мова йде про піхотного капрала, то зробили висновок, що це якийсь бідак, якого шкіпер хоче перевезти з своєї ласки задурно. Коли-б це був офіцер, з ним треба-б було розмовляти і знатися; а з капралом нема чого соромитись, це нічого неварта істота, коли при ньому немає загону з багнетами на рушницях, щоб вести вас туди, куди ви йти не хочете.
«А ваш родич не слабує на морську хоробу?» сухо спитала міс Невіль.
«Ніколи, мадмуазель; серце в нього міцне, мов скеля, — на морі, як на землі.»
«Гаразд, можете його везти,» сказала вона.
«Можете його везти,» докинув полковник, і вони пішли собі гуляти далі.
Коло п'ятої години вечора капітан Матей прийшов по них, щоб забрати на шкуну.
В порту, коло капітанського яла, вони побачили високого молодика, одягненго в синій сурдут, застебнутий аж до підборіддя, з смуглим обличчям, чорними, жвавими, гарними очима та одвертим і розумним обличчям. З маніри триматися, з маленьких закручених вусів, легко було пізнати військового, бо того часу не всі носили вуса, й
6
