«Правда, я й забув… Бах! бах, бум! бум!… подвійний стріл однією рукою!..[1] Хай мене повісять, як-що можна краще! Ну от ви вже на коні… перед тим, як їхати, киньте оком на свою роботу. Негодитьси так кидати товариство, не попрощавшись».
Орсо дав остроги коневі; ні за що в світі він не хотів дивитися на нещасних, яких допіру забив.
«Слухайте, Орс' Атон'», сказав бандит, беручи коня під вуздечку, «хочете, я вам одверто скажу? Так от, не на образу вам, мені шкода цю пару бідолашних юнаків. Даруйте, прошу вас… Такі гарні… такі дужі… такі молоді!… Орландуччо, з яким я стільки разів полював… Чотири дні тому він дав мені коробку цигар… А у Вінчентелло такий добрий настрій завсіди був!.. Воно правда, що ви зробили те, що мусіли зробити… до того-ж постріл занадто гарний, щоб про нього шкодувати… Та я-ж до вашої помсти сторона… Я знаю, що ваша рація, коли маєш ворогів, треба з ними поквитуватись. Але Баррічіні це така давня родина… От іще одна одбігла компанії… і через подвійний постріл! от що цікаво».
Отак справляючи Баррічіні надгробне слово, Брандолаччо хутко вів Орсо, Кіліну й собаку Бруско до стацонських чагарів.
Тим часом Коломба швидко по від'їзді Орсо дізналася через своїх шпиків, що Баррічіні подалися в поле, і з цієї хвилини її посіла їдка турбота. Вона бігала скрізь по будинку, кидалася із кухні в приготовані гостям кімнати, нічого не робила, а тяжко була заклопотана, раз-у-раз
- ↑ Коли якийсь неймовірливий мисливець сперечатиметься про подвійний постріл пана делла Реббіа, я проситиму його поїхати до Сартени, і хай йому там розкажуть, як один із найзначніших і найприємніших мешканців цього міста стріляв сам із пораненою лівою рукою і в становищі не менше небезпечному. Прим. авт.
115
