«Кілі», гукнув Брандолаччо, «а ну глянь за цей мур. Га?»
Дитина руками й ногами видряпалась на мур, і тільки побачила труп Орландуччо, зразу перехрестилась.
«Це нічого», провадив бандит, «а ти далі глянь, отам».
Дитина знову перехрестилась.
«Це ви дядьку?» боязко спитала вона.
«Я! та хіба я ще здатен на що путнє? Кілі, це робота ось панова. Привітай-же його».
«Панна буде дуже рада», сказала Кіліна, «але їй прикро буде, що вас поранено, Орс' Антон'».
«Ну, Орс' Антон'», сказав бандит, кінчивши перев'язувати, «ось Кіліна піймала вашого коня. Сідайте, і їдьте за мною у стацонські чагарі. Хай спробують там вас знайти. Ми їх по-своєму зустрінемо. Коли будемо коло хреста св. Христини, треба буде злізти на землю. Коня віддасте Кіліні, вона побіжить попередити панну, дорогою дасте їй усі доручення. Малій усе можна сказати Орс' Антон' — вона краще порубати дасться, ніж своїх друзів зрадить». І ніжно додав: «Ах ти-ж, ледащо, анахтема, будь ти проклята, волоцюга!» Забобонний, як і багацько бандитів, Брандолаччо боявся наврочити дітям, благословляючи чи вихваляючи їх, бо-ж відомо, що таємничі сили, що керують анончатурою[1] мають лиху звичку виконувати наші побажання навпаки.
«Куди ти мене, Брандо, ведеш?» мляво спитав Орсо.
«Сто чортів! Вибирайте — у в'язницю, або в чагарі. Так делла Реббіа-ж не знають дороги до в'язниці! В чагарі, Орс' Антон!'»
«Прощайте-ж всі мої надії» болізно вигукнув поранений.
«Ваші надії? Сто чортів, хіба ви надіялись, що краще зробити з двонабійною рушницею?»
«Вони стріляли перші», сказав Орсо.
- ↑ Мимовільне наврочення, що стається з ока або від слова. Прим. авт.
114
