цього милого пана Брандолаччо, що подав допомогу пораненому, і чи не можна йому самому одвідати свого приятеля.
А Коломба відповіла йому з властивим їй спокоєм, що Орсо в чагарях, що про нього піклується один бандит, що він дуже рискував-би, з'явившись перш, ніж буде надія на прихильність префекта й судів, що, зрештою, вона зробить так, що його таємно відвідає вправний хірург.
«Пам'ятайте найбільше, мосьє полковнику», казала вона, «що ви чули чотири постріли з рушниці, й казали мені, що Орсо стріляв другим».
Полковник нічогісінько не тямив у справі, а дочка його тільки й робила, що зітхала і втирала очі.
Дня вже чимало минуло, коли в село увійшов сумний похід. Адвокатові Баррічіні везли трупи його дітей; кожен лежав поперек на мулі, що вів селянин. Юрба прихильників та гулящих супроводила цей жалібний похід. З ними були й жандарми, що спізняються завжди, та помішник мера, що зводив руки до неба та невпинно казав: «Що скаже пан префект!» Кілька жінок, серед них і нянька Орландуччо, рвали на собі волосся й дико вили. Та їхній голосний жаль справляв менше вражіння, ніж німий розпач особи, що притягала до себе увагу всіх. Це нещасний батько, що ходив від одного трупа до другого, підводив їм брудні від землі голови, цілував їм посинілі вуста, підтримував їм захололі вже члени, ніби щоб застерегти їх від вибоїн на шляху. Часом він розкривав рота, щоб говорити, але ні крику не чути було, ні слова. Утупившись очима в трупи, він раз-у-раз спотикався об каміння, об дерева, об усі перепони, що траплялись йому на шляху.
Лемент жінок і прокляття чоловіків збільшились, коли похід забачив будинок Орсо. Кілька чабанів-реббіаністів наважилось переможно вигукнути, і обурення їхніх супротивників не могло далі стриматись. «Помста! Помста!»
119
