думати, що треба з вами прощатись… я бідний лейтенант… без майбутнього… ще й засуджений тепер… В який час, міс Лідія, я кажу вам, що кохаю вас… та це, мабуть, єдиний раз я можу вам це казати, і я почуваю себе не таким нещасним, тепер, коли полегшив собі серце».
Міс Лідія одвернулась, так ніби темряви не досить було, щоб сховати її замішання.
«Пане делла Реббіа», сказала вона тремтячим голосом, «хіба я прийшла-б сюди, коли-б…» і говорячи так, вона надівала на руку Орсо египетський талісман. Потім, зробивши величезне зусилля, щоб опанувати свій звичайний жартівливий тон, вона додала:
«Дуже негарно вам так говорити, пане Орсо… Ви-ж добре знаєте, що серед чагарів, поміж бандитів, я не наважусь гніватися на вас».
Орсо зробив рух, щоб поцілувати руку, що повертала йому талісман, а що міс Лідія прибрала її трохи зашвидко, він утратив рівновагу й упав на свою зранену руку. Він не міг стримати болізного стогону.
«Ви завдали собі болю, друже?» гукнула вона, підводячи його. «Це моя вина, вибачте!..»
Вони ще якийсь час тихо розмовляли, близько схилившись одне до одного. Коломба, що прибігла прожогом, побачила їх у тому самому становищі, що й була покинула.
«Стрільці!» крикнула вона. «Орсо, спробуй устати й іти, я тобі поможу».
«Покинь мене», сказав Орсо, «скажи бандитам, щоб рятувались… Хай мене беруть, байдуже; але веди міс Лідію, — ради бога, щоб її тут не побачили!»
«Я вас не покину», сказав Брандолаччо, що йшов за Коломбою. «Сержант стрільців — адвокатів хрещеник; він вас уб'є, замість заарештувати, а потім скаже, що ненавмисне зробив це».
132
