Орсо спробував підвестися, навіть ступив кілька кроків, але хутко спинився.
«Я не можу ходити», сказав він. «Тікайте! Прощайте, міс Невіль; дайте мені руку й прощайте!»
«Ми вас не покинемо!» гукнуло обидві жінки.
«Коли не можете йти», сказав Брандолаччо, «так вас треба нести. Ну, лейтенанте, бадьоріше, нам стане часу відступати рівчаком, що позад нас. Пан-отець їх там забавить».
«Ні, покиньте мене», сказав Орсо, лягаючи на землю. «Ради бога, Коломбо, веди міс Невіль!»
«Ви дужа, панно Коломбо», сказав Брандолаччо, «хапайте його за плечі, а я держу ноги. Гаразд, кроком руш!»
Вони швидко понесли його, не зважаючи на його протести; міс Лідія йшла за ними, страшенно налякана, коли це пролунав постріл, а на нього негайно відгукнулось п'ятеро чи шестеро инших. Міс Лідія скрикнула, Брандолаччо вилаявся, але надав ходи, Коломба за його прикладом теж побігла чагарями, не зважаючи на гілля, що хльоскало їй обличчя й шматувало сукню.
«Нахиляйтесь, нахиляйтесь, моя люба», казала вона товаришці, «вас може потрапити куля».
Так вони пройшли, чи краще пробігли, коло п'ятсот кроків, коли Брандолаччо заявив, що далі він не може, й опустився на землю, хоч як його вмовляла й докоряла Коломба.
«Де міс Невіль?» спитав Орсо.
Міс Невіль, жахаючись пострілів, що-мить спиняюючись через гущину чагарів, незабаром загубила сліди втікачів і лишилась сама під владою як-найдошкульнішої туги.
«Вона одбилася», сказав Брандолаччо, «та вона не загубилась, — жінка, завсіди знайдеться. Послухайте, Орс' Антон', який шелест ізняв Пан-отець вашою рушницею. На лихо не видно-ж нічогісінько, і вночі стрілятися за іграшку».
«Тихше!» гукнула Коломба, «я чую коня, ми врятовані!»
133
