«Ні, певна річ», сказав префект, «я аж ніяк це не думаю. Я маю на увазі тільки певні звичаї цієї країни, що з них де-які зовсім не такі, щоб адміністраторові приємно було їх бачити».
Він натиснув на слові звичаї і прибрав найповажнішого виразу на обличчі. Незабаром по тому, він підвівся й пішов, взявши з міс Лідії обіцянку одвідати його дружину в префектурі.
«Треба було мені їхати на Корсику, щоб пізнати, що таке префект», сказала міс Лідія, коли він пішов. «Це здається мені досить забавним».
«А я такого не сказав-би», відмовив Орсо, «і він здається мені зовсім незвичайним із своїм пихуватим та таємничим виглядом».
На полковника зійшов уже глибокий сон, і міс Лідія, кинувши на нього погляд, сказала, стишивши голос:
«А я вважаю, що він не такий таємничий, як ви гадаєте, бо я думаю, що зрозуміла його».
«Ви, мабуть, велика прозірливиця, міс Невіль; і коли ви добачаєте якусь приховану рацію в тому, що він тут казав, то ви самі, певна річ, мусіли її вкласти в його слова».
«Це, здається, фраза маркіза де Маскарілле, пане делла Реббіа, але… хочете, я дам вам доказ свого прозріння? Я трохи чаклунка і знаю, що думають люди, яких я двічи побачила».
«Боже мій, ви мене лякаєте! Коли ви вмієте читати в моїх думках, то я не знаю, чи радіти мені з цього, чи журитись…»
«Пане делла Реббіа», провадила міс Лідія, червоніючи, «ми знайомі раптом кілька день, але на морі й у варварських країнах — ви даруєте мені, сподіваюсь, — у варварських країнах заприятелювати можна швидче, ніж у вищім
24
