і я маю потребу поговорити трохи з вами, перед тим як забитися в свою пустиню».
«Сміливіше, мосьє, гляньте на покору своєї сестри, — вона подає вам приклад».
«О, не помиляйтесь! Не вірте її покорі. Вона не сказала мені ще жадного слова, але в кожному її погляді я читаю те, що вона хоче від мене».
«Що-ж вона від вас хоче зрештою?»
«О, нічого… тільки щоб я спробував, чи рушниця вашого тата така добра на людину, як на куріпку».
«Що ви! Як ви можете так думати, коли-ж допіру призналися, що вона вам ще нічогісінько не сказала. Це дуже негарно з вашого боку».
«Як-би вона не думала про помсту, то з самого початку згадала-б про батька; а вона цього не зробила. Вона назвала-б ім'я тих, кого вона має… хибно, я це знаю, — за його вбійників. Также-ж ні, ні слова. Бо ми, корсиканці, бачите, дуже хитрі. Сестра розуміє, що я не цілком під її рукою, і не хоче мене лякати, поки я ще можу втекти. Аж коли вона мене спровадить на край прірви, коли голова мені закрутиться, тоді вона штовхне мене в безодню».
Тут Орсо подав міс Невіль де-які деталі про смерть свого батька й навів найголовніші докази, що зібралися проти Аґостіні, як убійника.
«Ніщо», додав він, «не могло переконати Коломбу. Я це бачив з її останнього листа. Вона заприсягалася в смерті Баррічіні, і… бачите, міс Невіль, яку довіру я маю до вас, — може їх і на світі вже не було-б, коли-б один із забобонів, прищеплених їй диким вихованням, не переконував її, що мститись належить мені, як старшому в роді, і що до цього зобов'язує мене честь».
«Ви таки справді обмовляєте свою сестру, пане делла Реббіа», сказала міс Невіль.
44
