«Скажіть собі, що у вас єсть приятелька, якій дуже прикро було-б… знати… що вас повісили. До того-ж, це тяжка була-б річ і панам капралам, вашим предкам».
Сказавши це, вона, сміючись, пустила руку Орсо й хутко пішла до свого батька.
«Тату», сказала вона, «та покинь тих нещасних пташок; іди з нами помріяти в Наполеонівському гроті».
У від'їзді завжди єсть щось урочисте, навіть коли розлучаються не надовго. Орсо мав виїхати з сестрою дуже рано, і напередодні ввечері він попрощався з міс Лідією, не сподіваючись, що ради нього вона зробить виняток у своїх лінивих звичках. Їхнє прощання було холодне й поважне. Після розмови на березі моря міс Лідія боялась, що виявила до Орсо може надто живу цікавість, а Орсо, з свого боку, гостро відчував її насмішку і, найбільше, її легковажний тон. Якийсь час йому здавалось, він збагнув із поводження молодої англійки, ніби в ній зароджується глибше почуття, а тепер, збентежений її жартами, він казав собі, що в її очах він — звичайнісінький знайомий, що незабаром буде забутий. Дуже-ж він здивувався, коли вранці, сівши з полковником пити каву, він побачив, що міс Лідія ввійшла разом з його сестрою. Вона встала о п'ятій годині, а для англійки, зокрема для міс Невіль, це такий значний вчинок, що йому було чим пишатись.
«Мені дуже прикро, що вас потурбовано так рано», сказав Орсо. «Певне це сестра вас розбудила, не зважаючи на моє попередження, і ви кленете мабуть нас. Ви може вже бажаєте мені бути повішеним?»
«Ні», сказала міс Лідія дуже тихо й по-італійськи, очевидно, щоб батько її не зрозумів. «Але ви мали жаль
47
