«Коломбо, ти збожеволіла», відповів Орсо, пускаючись у чвал.
«Ти чоловік, Орс' Антон', і ти, безумовно, краще за жінку знаєш, що робити. Але мені хотілося-б знати, що цей англієць може закинути проти нашого союзу. В Англії єсть капрали?..»
Отак розмовляючи, брат із сестрою після чималого переїзду прибули до невеличкого села неподалік Боконьяно, де спинилися пообідати й переночувати в друга своєї родини. Їх прийняли з корсиканською гостинністю, яку можна оцінити тільки зазнавши її. Назавтра хазяїн, що був кумом пані делла Реббіа, провів їх аж на льє від свого житла.
«Бачите ці ліси й чагарі», сказав він Орсо на прощання, «людина, що зробила нещастя, може тут спокійно жити десяток років, не боячись ні жандармів, ні стрільців. Ці ліси сходяться з лісом де-Віццавона, і коли в Боконьяно чи в околицях маєш приятелів, то там нічого не бракує. У вас чудова рушниця, мабуть далеко б'є. Пресвята діво, який великий калібр! Цим можна не тільки кабанів убивати».
Орсо холодно відповів, що його рушниця англійська й дістає кулею дуже далеко. Вони обнялись, і кожен поїхав своєю дорогою.
Наші мандрівці були вже на малій відстані від П'єтранері, аж ось при отворі провалля, де треба було переїздити, вони побачили сімох чи вісьмох узброених рушницями людей, — що сиділи на каміннях, инші лежали на траві, кілька стояло, ніби на варті. Коні їхні паслись неподалік. Коломба хвилину приглядалася їм у підзірну трубку, що вона добула з чималої шкіряної торбинки, що носять усі корсиканці в дорозі.
«Це наші люди!» радісно гукнула вона. «П'єруччо добре справив своє доручення».
52
