«Які люди?» спитав Орсо.
«Наші чабани», відповіла вона. «Позавчора ввечері я послала П'єруччо зібрати цих молодців, щоб провели тебе додому. Тобі не личить в'їздити в П'єтранері без охорони, до того-ж ти мусиш пам'ятати, що Баррічіні на все здатні».
«Коломбо», суворо сказав Орсо, «я тебе вже не раз просив не говорити мені ні про Баррічіні, ні про твої безпідставні підозри. Я не дам, певна річ, себе на сміхи, в'їздячи додому з таким загоном ледарів, і мені дуже неприємно, що ти їх зібрала, не попередивши мене про це».
«Брате, ти забув свій край. Мені й належить тебе охороняти, коли твоя необережність загрожує тобі. Я мусіла зробити те, що зробила».
В цю мить чабани, примітивши їх, скочили на коней й чвалом з'їхали їм назустріч.
«Слава Орс' Антон'!» гукнув кремезний дід з білою бородою, одягнений, дарма що спека, в сіряк з відлогою з корсиканського сукна, густішого за вовну його овець. «Писаний батько, тільки вищий та дужчий. А рушниця-ж добряча! Про цю рушницю гомонітимуть, Орс' Антон'!».
«Слава Орс' Антон'!» гуртом гукали всі чабани. «Ми добре знали, що він повернеться кінець-кінцем!»
«От, Орс' Антон'!» казав один з них, великий штукар з обличчям цегельного кольору, «ваш батько-б радів, як-би зустрічав оце вас тут! Дорогий чоловік! ви його побачили-б, як-би він повірив мені, якби дав мені зробити діло з Джудіче… Сміливий чоловік! він не повірив мені. Тепер він добре тямить, що моя була правда».
«То що-ж», відповів дід, «Джудіче нічого не втратить, почекавши».
«Слава Орс' Антон'!»
53
